Старий Козел стояв, аж на вершині І володіння оглядав свої козлині. Яка тут широчінь! А скелі! А трава! Макітриться од щастя голова! От, правда, кізки трохи дикуваті — Його, Козла, не хочуть покохати. А він таки ще здатний на стрибок, А він же ще копитцями — цок-цок!.. В задумі журно глянув у долину — Струснуло щось статуру всю Козлину: «Звідкіль вона, ця Кізка молодая? А як вона на мене поглядає! Це ж точно — звабити мене бажає...» Рішуче бекнув, замотав рогами І пострибав із каменя на камінь Мерщій до тої, що його коха (Ну, а любов — сліпа, та ще й глуха)... Козел спішить. І правила безпеки Йому ніщо. Захоплено лиш бека... Туди — униз, туди —до молодої!. Загавився та й... сторчма головою. Летівши в прірву мимо скелі, Він думи думав невеселі: «Ах, не добіг... А як чекала!.. І вся коханням аж палала... Любов... Любов... За неї, бачиш, гину...» Тар-рах! — й скінчилося життя козлине... А там, в долині, юного Козла До водопою юна Кізка повела...