Мотрона Львівна однієї днини Справляла сину пишні іменини. Веселі гості хлопця цілували, Поздоровляли й дещо дарували: Хто модний світер дивного фасону, Хто черевиків пару закордонну, Хто кришталеву чару й авторучку, Хто золотий годинник і каблучку. А сивий гість — колишній викладач, Вітаючи, бажаючи удач, Подарував не злото, не кришталь — А скромний том — «Як гартувалась сталь», ...Дзвенять бокали за столом гостинним. І, доки мати вихвалялась сином, Синочок, п’яту вихиливши чарку І запаливши за столом цигарку, Гукнув гостям, ввімкнувши радіолу: — Ану-мо, предки, збацаєм круг столу! Принишклі гості й писнути не сміли. І тут озвався гість той посивілий: — Отямся, хлопче! Хибний шлях торуєш. Горілку хилиш, досі байдикуєш. Хіба такому школа вас навчала? — А ти б помовчав, — Мотря просичала. — Чи ба, у вихователі як лізе! Приніс якусь там книгу про залізо, А так осміливсь ображать дитину, Немов подарував автомашину!
