Якось, полохаючи гав, Баскими рисаками За місто губернатор мчав В кареті з гайдуками. І, вгледівши Сковороду Під кленом, просто неба, Він гайдука послав чимдуж Позвать співця до себе. Помчав гонець, раз пан велить, І гаркнув: — Гей, мислитель-ство! До себе кличе в цюю ж мить Його превосходительство. — Хто, хто? — філософ спохмурнів. — Вельможний губернатор! — Скажи йому, що я чинів Не маю честі знати. Гайдук чкурнув, мов конокрад, Мерщій до колісниці, А за хвилину мчав назад, Немов схопив по піші. Де й ділись пиха, поза, бас. В поклоні спину ломить: — Щербінін... чемно... просить вас... В знайомстві не відмовить. — Це інша справа, — усміхнувсь Григорій Савич втішно. — Освічений, говорять, муж. То й підійти не грішно.
