П’янила пахощами гречка, І тішив серце птичий спів. Від лісосмуги недалечко Тхір випадково Зайця стрів. Вклонивсь, потиснув лапку щиро. Спитав про настрій, про діток, Чи має гарну той квартиру, Та про дружину. І замовк. А Заєць радістю співає. Живу, мовляв, і сяк і так. Квартиру, гарну жінку маю. Є і морквина, і буряк. Ростуть зайчата прудконогі Та й сам нівроку. Жив, здоров. — Хе-хе, аби все слава богу, — Тхір посміхнувся і пішов. А біля жита стрів Зайчиху, Що вийшла з дітками якраз, І річ повів до неї стиха, Що Заєць — бевзень, ловелас. Стрибає в гречку без упину І, хоч уже солідний вік, Бездумно зраджує дружину... Зайчиха — в сльози. Тхір же зник. В нас теж буває: стрів людину, Відкрив їй душу всю, як є, А вона вибере хвилину — Й, як кажуть, в душу наплює.
