В однім селі в дворі великім Бундючні вештались Індики. Між ними Індича мале У колодках іще ходило. Шукало зернятка... Але Зненацька слави забажало, Що навіть їсти перестало. І ось почуло Індича (Гуся сказало чи Курча): — Поезія — колиска слави. — Та рима — це ж найлегша справа І — Аж скрикнуло зраділе Індича. — Нехай вона дзвенить, сія! І всі подумають, що я Усіх давно вже переріс, Про мене взнає поле й ліс, Кричати будуть — «браво!», «біс!» — Так Індича зметикувало Й забелькотало Усе, що в голову збреде. Довкола спершу прислухались До чого річ та доведе. А потім кури засміялись: — Чого воно розгелготалось, Нехай йому найбільший грець! — На цьому й баєчці б кінець... Якби не півники дзьобаті, Які зчинили раптом крик: У нього є думки крилаті, В які ніхто іще не вник! * * * А слід сказати Індичаті, Що з нього виросте Індик!