Давно, шановний мій читачу, Хотів признатися тобі; Відколи я чорнило трачу, А все не радий сам собі. Бува, постою над водою Або присяду на пеньок, Як над моєю головою Кишить великий рій думок. Нюхну соснової живиці, Сьорбну із копанки води — Як від невтомної правиці, Рядків лишаються сліди. Під кленом сяду ненароком Або приляжу в ковилі, Й одразу лівим-правим боком Уже римуюсь до землі. Шкребуться роздуми, як миші, Гуде розпухла голова. Рука поквапно пише й пише Які лиш трапляться слова. Себе не можу зупинити! Збиваю задум набакир, А слово, розумом налите, Само лягає на папір... Уже й лягати зарікався, Стулявся навіть у кулак, І сам од себе я ховався — Не можу стриматись ніяк. Лише на мить заплющу очі, Як знов либоняться мені Цупкі епітети щоночі, Округлі строфи уві сні. У голові булькочуть рими, І сниться-видиться на гріх, Що я куплетами своїми Частую критиків усіх... У гості кличуть рідні луки, Урочий шепіт бур’яну... Держіте всі мене за руки, Бо вірша нового утну!..
