Додому так хотілося, до мами, До полину й свербигузу в гаю... І ось перед своїми земляками На полі буряковому стою. Виповідаю усього потроху: Про чорнобривці карі на межі, Про капустину з дідового льоху І свіже тісто в маминій діжі; Про вітровіння й кашу гарбузову, Русяву долю в повоєнні дні, Про те, як пасла в тітки я корову За квасолину в горщику на дні. Та я докору тітоньці не кину. Сидить вона тепер біля куми, Либонь, свою спокутує провину, Вмивається цукровими слізьми. Читаю і хвилююся, пречиста, Кигичу про макітру й рогачі... О, як мені вернутися із міста І в мами прописатись на печі!.. Читаю далі, а сама дивлюся: Вже й куховарка плаче поблизу, А молода, розвеснена бабуся Напівсолодку витира сльозу. Та в мене і в самої, помічаю, Сльоза сльозу цукрово побива. А надовкіл, схвильована до краю, Ридає вся бригада польова... І я сама ридаю мимоволі, Щаслива, зі сльозиною в вічу, Бо довела віршатами у полі Усіх своїх землячок до плачу!..
