Петро в колгоспі був за чабана. Знав свою справу — ніде правди діти. За довгі роки служби не одна Була подяка. Слід це розуміти. Чабан гордився. Дива в цім нема. Законні гордощі. Але в постійнім вжитку Вони протерлися, душа зазнала збитку, То й гордощів нема — гординя лиш сама. Які вже тут турботи про отару? Про себе дбав від рання до смерку. Каракулеву шапку, рукавичок пару, Дублянку вже придбав, та ще й яку! І сам уже не завертав овечок, У холодку під деревом лежав, Бровка на побігеньках мав І не терпів ніяких суперечок. Ось і тепер покликав він слугу: — Он бачиш Барана? На мене поглядає Занадто косо! Ти його... — Угу! Я зрозумів. Хай своє місце знає! — Так-так! Обгавкай добре і вкуси! — Помчав Бровко — пощади не проси! Ганяв нещасного по полю, Кусав, вискакуючи нагло із трави... І вівці бачили таку сваволю, І скаргу подали до голови. Зібралося правління... Що й казати! Про чабана Петра ніхто і не згадав. І ухвалили — аби кожен знав! — Бровка за самоправство покарати! А ви гадали, що каратимуть обох? І знов Петро в отарі — наче бог. Та тільки... знаючи, що тут діла не чисті, Зросла в отарі кількість атеїстів.
