Якось-то на широкий лан Привів отару зляканий Баран: — Дивіться: буряки ростуть біля дороги… — Де? Де? Та тут же бур’яни! — Розмови! Сказано, що тут ростуть вони! — Баран наставив роги. — Так от, даю вам строку день. Всі бур’яни — під пень! Щоб тільки гичка зеленіла! — Отара похапцем до діла. Скубе бур’ян, аж гай шумить І раптом (вирішальна мить!) Вівця, відбившісь від отари, Посеред лану бур’янець з’їда. Біда! Баран бігцем до незугари. — Хто в гущину полізе цю? Біля дороги треба виривати! — Так бур’яну ж і тут багато… — Чи бачили таку дурну Вінцю? Їй силу діти ніде! Начальство ж по дорозі завше їде! І нині прибуло, та не з фасаду, А пішки виринуло з саду. Крізь бур’яни потрапило на лан, І гірко-гірко чухався Баран.
