Під вечір це було. Мисливці Вовка вбитого привезли у село. Зустрілася Коза їм на дорозі, Із сумом глянула й пустила сльози. Зіпершись на паркан, Спостерігав картину цю Полкан Й ну з неї кепкувати: — Чи ти не тю? Над Вовком сльози проливати! Хіба ще мало Кіз Перетягав той живодер у ліс? — Бов-бов! Чув дзвін, Але не знаєш звідки він! Мовчав би краще. Я не за Вовком голосила, А лиш за тим, що він мою сусідку милу Не встиг схопити в пащу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Таке, звичайно, слухать бридко. А в тім... мо допекла до печінок сусідка.
