— Все, Хвиле, возишся з піском? — пита Акула. — Труджусь, — у відповідь почула — Піщинка до піщинки — й буде острівець! — Щоб я так порпалася!.. Хай би йому грець! З’явились в небі цятки ледь помітні. — То наближались Птахи перелітні І незабаром обліпили острівець. — Спасибі, Хвилько мила! — Пташки щебечуть. — Ми вже думали — кінець. Летіти нам було несила, — І раптом — порятунок: острівець! — Посиділи Пташки, пожебоніли Й, відчувши знову сили, У небо дружно піднялись. Зробивши коло, як годиться, «Прощай, — гукнули, — рятівнице! Прилетимо на острів ще колись!» Перетворились знов у цяточки малі І зникли в сірій млі. — Ну, бачила? — всміхнулась, Хвиля. — Чула? — Чого радієш? — мовила Акула, — Вони посиділи та й полетіли, А ти он скільки над тим острівком корпіла. * * * Не дано в праці радості пізнати Тому, хто звик лише ковтати.
