І сталось чудо: плакали Вовки Над трупом захололо! Кобили, І так протяжно, жалібно так вили, Що перехожих аж проймали дрижаки. — Чого це ви? — здивований Осел У співчутті до гурту підступився. — Чи хто помер, чи, може, утопився? Голодні так ревуть біля ясел. — Атож, голодні! — Вовк відповіда. — За молоду її, за апетитну мали, Та троє з нас вже зуби поламали — Така вона старезна і худаї А ти, видать, ще зовсім молодий І щирий, коли нам так співчуваєш, Довірливий і серце добре маєш... То виручай, колего, із біди! ...Вовки тепер сміялися: Вся зграя нині сита. А від осла зосталися Лиш вуха та копита. Гей, доброто, сліпа супроти зла, Скількох ти в безголів’я завела!
