Професор жив учено і стодумно. На світ дивився з-під кошлатих брів. Допитливо, прискіпливо й розумно. (Чи ж бачив хто дурних професорів?!). Отож він раз — і голосно при тім — Таке сказав, що всі аж заніміли (Конкретно що — того не зрозуміли, І це ще більш сподобалось усім)... Страшна це річ — ота висока вченість — Йди, спробуй, осягни всю таїну. Чудуємось, уздрівши височенність, Лякаємось, як глянем в глибину. А все таки, — спитаєте, напевно, — Чим так вразив учений чоловік? Яку ж то мудрість він тоді прорік? Тож знайте і не мучтеся даремно. — Який я дурень! Ох же й дурнуватий! — Промовив сам до себе він зі зла, Але сказав латиною слова ті — І в цьому сила вченості була.
