Нашим хутором улітку йшли два Цапи напідпитку і, стомившися гульбою, гомоніли між собою. «Чом, — питає менший, — скрізь дуже хвалять атеїзм?» Другий мовив: «Це так просто — кожен сам собі апостол, знай — живемо тільки раз, — об паркан рогами хрясь! — ні страху, ані свячення...» «По мені таке учення, все візьмемо від життя!» І городами — гаття. Розходилися гульвіси... Де не взявся Вовк із лісу, їх без сповіді схопив, геть роздер обох Цапів. Ще й подав свій вовчий бас: «Ми живемо тільки раз!» Атеїзм — ото наука, йде у голову без дрюка, ти з мораллю — а цей шкет в очі пхикне: «Бога нєт!» Той на братчика ізкоса строчить чорного доноса, щоб пропхнутись на Парнас, бо — «живем один лиш раз!» Цей — пасивно протестує і шприцом себе мордує, знає шик і модний джаз, бо — «живем один лиш раз!» Той цитатами обклався, він би й чортові продався, з орденів — іконостас, бо— «живем один лиш раз!» В мутноводді ловить рибку, свій народ, неначе липку, обдирає повсякчас, бо — «живем один лиш раз!» Жаль мені тих атеїстів, для таких — аби наїстись, їм сумління не указ, бо — «живем один лиш раз!» Ой, зачахли у задушші їх сліпі цапині душі.