Провідати неньку в село я зібрався, — тут приятель в хату. Я пляшку знайшов. Засиділись ми... На вокзал я примчався — та пізно: мій поїзд без мене пішов. А тижнів за два — телеграми діждався... Летів — під собою не чув підошов: застати живою її сподівався — та пізно: мій поїзд без мене пішов... Колись, мов хлопчисько, я був закохався: мене проганяли — вертався я знов. А раз — як напивсь... Потім каявся, клявся — та пізно: мій поїзд без мене пішов. Я горе в горілці втопить намагався, варнякав дружкам про загиблу любов... Вона ж мене ждала... Про це я дізнався — та пізно: мій поїзд без мене пішов. У ділі своїм я, мов бог, розбирався, а друг інститутський мене обійшов. Ах, так? Пити кинув, книжками обклався — та пізно: мій поїзд без мене пішов. Я — знов за старе. По пивницях хитався, з роботи злетів — інше місце знайшов, поперли і звідти... За розум узявся — та пізно: мій поїзд без мене пішов. Колись, пам’ятаю, я спортом займався, мав сил — будь здоров: чемпіонів боров! А це — щось розклеївсь. На ліки подався — та пізно: мій поїзд без мене пішов. На «групі» сиджу тепер. Відвоювався — і висновку врешті сумного дійшов: мій поїзд нікуди іти й не збирався — він просто да-авно уже з рейок зійшов!
