Мав Гаврило Тарабайка Незворушну вдачу, Що б дружина не вдягнула, Ніколи не бачив. Притеребиться з роботи, Вткне в газету носа І байдужий до дружини, Вдягнена чи боса. З газетою вип’є чай. Швидко роздягнеться. Із газетою у ліжко Спати укладеться. А дружині — лиш одне: На кухні товктися. За це чула від Гаврила Щодня: «Відчепися!» Дні минали, як хмарки, Вже й терпіння тане. Бачить жінка — її врода, Як цвіт маків, в’яне. Одягла противогаза, Сіла серед хати Й почала свого Гаврила З роботи чекати. Той прийти не забарився, Читати вхопився. Та, зачувши крик дружини, Нараз зупинився. — Ти пеньок окам’янілий! Бісова личина! Вже байдуже, хто є попліч, — Робот чи дружина. Слова ніжного немає, Днями не озвешся, Лиш газети кляті знаєш, Лиш за них берешся. В чім стою я? Яка зовні? І яка на вдачу? Ось сьогодні: яка з себе, Ти бачиш? — Та ж бачу. — Що ти бачиш? Що ти бачиш? — Жінка до Гаврила. Той знехотя: «Все я бачу! Ти брови побрила!»
