Як чіп назюзяний, Прийшов Назар додому. Біля порога став — Круту долає втому. Як ту билину, Хміль його хитає, Стільця Назарій Поглядом шукає. Дружина враз до нього: — Ти... бандюга! Козел! Осел! Баран! Ще й волоцюга! Нікчемний злидень! Бомж Загиджений з вокзалу. Навіщо стільки пить, Щоб аж з очей пищало?! На кого схожий ти? Де в біса надудлився? Смоли кип’ячої Вже краще б ти напився! За кроком крок Назар До ліжка дотягнув, Надійно всівся І руку простягнув. — Миритись захотів?! У-у! Іродська личина! Сичить, як та змія, Назарова дружина. — Так знай — не буде це! Не жди! Не сподівайся! Ще, може, і поб’ю! То ж, гаспид, начувайся. Назарій — ні слівця, Руки ж не опускає, На жінку з-під повік Опухлих позирає. Всі лайки до кінця Терпляче переждав, З натугою жоні Тихесенько сказав: — Чом лаєшся, кричиш, Мов ріжуть, далебі? На... п’ять, а дулю з них Скрути сама собі!
