У темну глупу ніч, Як вітер й дощ, мов трясця, З роботи пізньої Ішла додому Настя. Кляла слизьку дорогу — Хай їй грець! Й пустилась через цвинтар Навпростець. Старі хрести нараз, Мов руки простягали, І Настю раз по раз За плащика хапали. У Насті ноги вмент Чавунними зробились, Не ступить крок вперед, Й назад немає сили. І раптом... Це ж бува! Є щастя безпричинне, — Побачила у темряві Мужчину. До нього Настя враз: — О, чоловіче любий, Крізь цвинтар проведи, Не доведи до згуби. Уважно чоловік На Настю зирк з-під орів І Настю навпрошки Поміж хрестів повів. І ось дорога, Світло б’є руде. Звалився в Насті Камінь із грудей. Прорізавсь в Насті глас. — Покійних так боюсь, Що думала, крізь землю Провалюсь. А ви сміливець, Серце золоте. У ніч таку глуху Мерців не боїтесь? Тут провожатий Стиха засміявся: — Та я, як був живий, Теж дуже їх боявся!
