Ванько, на прізвисько Притика, Ще в школі ледар був великий, Його за вуха, як могли, Із класу в клас усі тягли. Все ж до активу, як не дивно, Пролазив він оперативно, Бо притикала скрізь Ванька Могутня татова рука. Із крісла в крісло пхали вгору Притику у застійну пору. Пропхався він і в главк один — Іван Притика — Йванів син. Та в главку, бач, не утримався... До того вже докерувався, Усидіть в кріслі не зумів І геть із нього полетів. Пройшли роки. Мені якось В главк інший глянуть довелось. І диво... диво превелике — Мене зустрів тут... той Притика. Задумавсь я: чому? чого? Хто в крісло знов упхав його? І сам собі відповідаю: Притик притики притикають.