Вчора зайшов я до гастроному і продавщицю вгледів знайому. Бачу — знайома нервує трішки, а на обличчі — однак усмішка. Глянув на інших — нене! — так само всі усміхаються. Змовились прямо! Навіть затримався я біля чаю, заінтригований, тихо питаю: — Чом усміхаєтесь всі ви сьогодні? Може, усмішки стали вже модні? — Ні, — пояснили, — не входять в моду, та не збиткуйтесь над нами з ходу — перепаде ще нам на горішки, — просто проводим «Тиждень усмішки». — Як це так — тиждень? — дивуюсь дивом. — Чим керувались? Яким мотивом? — Бачте, є Тиждень листів на поштах... — Як — тільки тиждень? Писати поштовх? — Є Тижні танців, рацпропозицій, сангігієни... — Сім днів лиш миться?! — А в магазині поруч — у «Рибі» — чемності Тиждень з призом «Спасибі»... Звісно, приємно, як в магазині, мовби та добра фея-газдиня, вам загортаючи оселедця, ще продавщиця і осміхнеться. Стане вам гарно, навіть затишно. Тільки ж чому це... протягом тижня?! Тиждень минає швидко, як нежить. Що ж — усміхатись більш не належить?! Я — за усмішку! Зовсім не проти — до, і під час, і після роботи. Усмішки — чари, — всі ми з цим згодні, — тільки не вимушені — природні. Я повертався з думами грішними: жаль, не на тиждень захоплення Тижнями... Дійде до того — універмаги скоро впровадять Тиждень... уваги!
