— Зайди, сусіде, — попрохав Степан. — Втрутися, бо мені хоч з мосту в воду... Зайшов Остап і бачить: в чемодан Сусідка речі витягла з комоду. Побачила знайомого і в плач: — Порадь, Остапе, що мені робити? Щовечора приходить, як той квач. Несила далі вже таке терпіти. — Це так, — сказав сусід. — Бува напасть. Та тільки ж розлучитися не штука. А от Степан тобі хай клятву дасть, Що в рота вже не візьме шаленюки. — Поклявся той не пити з цього дня. — Ну що ж, повірю ще, — сказала Тася. Степан долонею сльозину з ока зняв І голосом тремтливим обізвався: — Спасибі, Тасю, за слова твої, Й тобі, Остапе, дякую за ласку. То, може б... той… з нагоди оції... Ну... хоч... кефірчику розпити пляшку?
