Почув раз Вовк од кумоньки Вовчиці, Що десь ген-ген, під наглядом Жар-Птиці, Такий багатий край, Такий квітучий рай, Що й уві сні не кожному присниться. З тих пір злодюзі в лігві не сидиться. Спокуса — річ страшна Та ще натурі вовчій. І рушив він з кумою серед ночі Крізь нетрі, хащі, лози, очерет, Щоб справити розбійницький банкет. Аж ось уже й жадана сторона. — Ой, кумцю, — аж забило дух Вовчиці. — Яка б то благодать, Аби попанувать На цій залитій сонечком землиці. — І попануємо! — гукнув Неситий їй. — За мною! Налітай! Дамо цій пташні бій! — Шуліками на неї налетіли, Та тільки дим пішов — Згоріли. Сконали хижаки — туди їм і дорога. Та в байці є ще й тим пересторога, Хто на свободу нашу зазіхне. Єй-єй, їх вовча доля не мине.
