Вкосили сіна (Там таке сінце! Така пахуча смаковита маса!). Отож, в копицю скласти сіно це Ми погукали дядька Опанаса. О, він у цьому — професіонал! Так гарно клав, та ще по-бойовому. Була копиця наче п’єдестал, А сам складач — як пам’ятник на ньому. Аж цобки — завірюшиться зима. Хіба ж таке надворі закуріло! Корові б сіна всмикать. Е, дарма! — Все до стеблини затекло й попріло. Коли ж надбали знову ми сінця, То дядька вже до себе не гукали. Гукнули діда (в цих ділах знавця), Якому трохи більше довіряли. Але ж незграбно дід отой кладе! Боїться впасти, вивершить боїться... Ну, це вже паша точно пропаде, Бо казна-що, їй-право, не копиця! Аж ні! Зима, замети, вітрюга! А сіно — мовби трави ті в аптеці. Корова хрума, потім ремига — І молока повнісінько у глеці. Оце така оказія була. Аби різночитань не виникало, Скажу — дизайн потрібен для села, Але, пробачте, щоб не затікало.
