Один Нездара мав співучу Скрипку. І хоч у гамах тямив він не кріпко, та все ж так-сяк цигикав краков’як. І цим набрид нещасній Скрипці так, що не могла його терпіти й виду. Ледь-ледь смертельну зносила огиду, розстроювалась, далі — то все гірш. Нездара не цінив її й на гріш, настроювать не вмів і так тирликав, що слухачам усім ставало дико і брав за інструментом щирий жаль. Та от почув її один старий Скрипаль й сказав Нездарі: — Знаєш що, земляче? Продай мені. Вона за майстром плаче, тобі ж ведмідь на вухо наступив. Нездара довго носом щось крутив, то лисину, то спину ревно чухав — таки продав. Скрипаль узяв смичка, ослаблі струни підкрутив, послухав, і враз — мелодія озвалася тремка і полилася легко, вільно, сміло! Аж соловейки співи припинили злетівшись під віконце у садок!.. Сказав Скрипаль:— Нічого голосок колись, мо’, з неї й кращі будуть люди але й тепер вже грать на ній не гріх. — Промовив так — і вийшов за поріг. Співає скрипка у концертних залах, тепер для неї що не виступ — спалах! А що ж Нездара? Дроворубом став? Якби ж... Нову, бач, Скрипку він дістав і знов її безжалісно терзає, і чухаючи лисину, зітхає: — Мені в мистецтві завжди не везло: не інструменти в нас, а барахло!