В зеленім лісі, над озерцем чистим, співучий Шпак витьохкував між листям: пустуючи, заллється солов’єм, синицею присвисне, горобцем чи ще якеєсь викине колінце: (либонь, відомо читачам усім це: Шпак — на пародії мастак, хоча й своїх пісень не забуває, бо власний голос має). Жартуючи, шкилюючи отак, співець і не туди, що хтось уже з годину баньки на нього лупить крізь ліщину, аж з’їхав на потилицю картуз... То був один тонкий цінитель муз, а за посадою — служитель у звіринці. — Гей, птахо! — він гукнув. — Співаєш лепсько ти, але пораду дам: рулади ти покинь ці й за мною вслід лети! Не сумнівайся, буде все на рівні: в шикарній ти оселишся шпаківні, а працювати будеш без напруг: гуляють в нас вакансії папуг! А ти ж, видать, мастак імітувати — чи ж важко буде покричати разів зо тридцять в день: «Відкрррито в нас! Пррривіт! Пррроходьте! Дуже прррошу!» — й знов те саме? На службі отакій ти проживеш сто літі То що — угоду вкладено між нами, чи як? Присвиснув тихо Шпак: — Бодай легкого хліба вік не їв я, ніж отаке багатослів’я... Нехай твоїм шпаківням грець: я — не папуга, а співець! Та й полетів мерщій в свої пенати... Трапляються ж, їй-богу, меценати!
