Комору переносили в селі (про це й тепер я згадую подеколи, бо й ми дивились, пуцьвірки малі): дядьки з натуги і кректали, й хекали. По двох колодах сунули її: — Взя-ли! — гукали, й кожен тиснув важелем — товстим кілком, що ледь торкнутий шашелем, — з облич котились поту ручаї. Аж бачим: між дядьків сусід Кіндрат (тепер я знаю, що такі усюди є), ввійшовши з іншими у ритм і в лад, лиш удає, що він кілком орудує. Я ледь не прохопився мимохіть, як він, своєю пойнятий турботою, гукнув: — Ану, малеча, одійдіть! Не бачите, що зайняті роботою? Коли оратор б’є тепер у дзвін (він — перший за прогрес і за прискорення), я так і придивляюся: хто він? Чи часом не з Кіндратового кореня?
