До Лиса доля занесла Осла. Невдаха ледь переступив поріг, Звалився з ніг. — Чому, соколику, розкис? — Питає Лис. А той йому: — Порадь-но, що робити, Як далі жити? Ухвалу винесли — мене з посади зняти За те, що критики не хочу поважати. — Він вигукнув, б’ючи себе у груди: — Ще той не народивсь, хто вчити мене буде! А Лис йому: — Овва, Вухата голова. В усьому бачу Твою ослячу вдачу. Бажаєш без турботи керувати, Навчися помилки, колего, визнавати! Ось я, наприклад, критику люблю, Помилку визнаю раніше, як зроблю. І скільки б я не помилявсь, Хоч сто разів, Хоч триста, Покаюся — І знову совість чиста!— ...Лис і Осел не однієї вдачі, Та хто в них риси спільної не бачить?!