— Хіба це навкруг мене колоски? Мені і сумно й нудно з вами. Додолу ви схилили вустюки, А я у небо вставився вусами. Я бачу сонце, зоряні світи, А ви — лише своє коріння! Вам з покоління в покоління Такими примітивами й рости! Сьогодні в космос рвуться люди, І я там з часом також буду, Бо я між вас — найближче до мети! — Та що це, справді, за наруга? — Один озвався Колосок. — Яка його заслуга? І в чому наш порок? Хіба ж у мене не такі, як в нього, зерна, Що він од мене кирпу верне? — Та в тому-то вся суть, — сказав сусід. — Ми свій обов’язок виконуєм сумлінно, Ми повні всі, а в ньому — ні зернини: Він — пустоцвіт. І можеш бути певний, що Людина, Коли настане час, Освоївши, як дім свій, небо, З собою візьме саме нас, А пустоцвітів їй не треба.