Лисиця думала добратися до гав, Що посідали на осику (Голодному — що бог послав!). Отож, задравши вгору пику, Стрибнула до найнижчого гілля І... що це? Де опора? Де земля? Кумася в яму глибочезну впала! Принишкла спершу. Потім круть і верть, Але як не стрибала, Не вибралась. Сиди, чекай на смерть. Сльозу пустила, прикусивши лапу. І раптом чує голос Цапа: — М-ме! Де попить води? — О Цапику, стрибай сюди! Чого там никати у спеку? До річки бігти ген, далеко! А тут чудово, сонце не пече, Водичка — хлюп-хлюп-хлюп — тече. Стрибай! — Послухав Цап, стрибнув. Коли ж на дні зіп’явсь на ноги, — Лисиця скік йому на роги І — з ями. Тільки хвіст майнув. Не знаю як, але цю хитру звичку Зуміла людям прищепить Лисичка — Коли в негідника біда, Він Цапа вигляда!
