У сиву давнину Тіль Уленшпігель розмальовував стіну. Бо доручили панство зобразити, Щоб кожен знав, яке воно цабе. — Зроблю! Не пожалію сам себе! — Вклонився Тіль. — Ви будете хвалити! — А сам зрадливу посмішку ховає, Бо добре гонористих знає. І от жаданий час настав. Тіль Уленшпігель панству так сказав: — Коли з картини геть додолу Полотнище впаде оце, То знатний вздрить своє лице, А простолюд стіну побачить голу! Приготувалися! І — три! І — два! І — раз! — Завмерло панство, витріщило очі. А серце — тіп! «Мене нема якраз! Я сірячок!!! О леле! Знатним хочу! І буду знатним!» — Це збагнувши вмить, З них кожен розпочав хвалить Своє зображення. Вигадував деталі, І фарби, і контрасти і так далі. А в рамі ж тій ні фарб, ні полотна. Лише голісінька стіна.
