Щоб конче кантора обрати, Зійшлась община, як один. Були там різні кандидати — І кожен з них — достойний син. — Добродій Мошко все ж найкращий! З товпи хтось голос подає. — І непитущий, не курящий, І діло знає він своє. Порядний, совісний і здібний, І тору вивчив назубок — Якраз такий, як нам потрібний, А що співає — як дзвінок! — Який вам Мошко той добродій?! — Зірвався Гершко сам не свій, — Та в нього зять — найперший злодій, Дочка — повія із повій! — І всі негайно разійшлися, На Мошка щиро плюючи, Бо нащо їм такі здалися, На їх пожертви живучи? А бідний Мошко наш аж плаче: — Як можна так?.. Ми ж свояки, І добре знаєш ти одначе — Не маю зятя, ні дочки... Підступний Гершко зуби шкірить: — Ай-вай! Ти й справді без гріха? Та хто тепер тобі повірить, Що я на тебе набрехав? От докажи своє завзяття: Услід за натовпом біжи І що нема дочки і зятя — Усім їм спробуй докажи! . . . . . . . . . . . . . . . . Ім’я — затоптане в болото, Помер порядний чоловік... Ну, а наклепник чорноротий? Живе! І житиме повік.
