Занедужала вдовиця, Вже не милий білий світ, Цілу ніч мужчина сниться, Молодий, десь тридцять літ! Чорновусий, товстогубий А цілує — просто рай. Ніжно шепче, щиро любить, Вік живи, не помирай! А прокинулась — нікого, Лиш подушечка м’яка. Приголубила б будь-кого, Аби тільки... мужика! Встала, вийшла. По дорозі Шкандибає сивий дід. Бідолаха йти не в змозі, А не те що — в лівий хід! — Зачекай! — благає жінка, — Я нездужаю в цю мить. Зазирни хоч на хвилинку, А то більш мені не жить! — Змилосердився мужчина, Причвалав допомагать: — А що в тебе за причина? — А вона мерщій лягать!.. Розсупонилась, зомліла, Білі перса розвела. Дід мерщій узявсь до діла — І вдовиця ожила! Де й поділися хвороби, Життєдайність б’ж ключем. — То була лиш перша спроба, Приголуб мене іще! — Глянув дід на молодицю І підкинув їй слівце: — Жартувать так не годиться, Скажи — дякую й за це! А мораль тут пригодиться, Пам’ятати слід! Як захоче молодиця, То згодиться й дід!
