На початку навчального року Завуч школи зібрав новачків, Став розпитувать (після уроків), Ким та де їх працюють батьки. Піднялося кирпате дівчатко (Тихий шепіт по класу пройшов): — Мій — завбазою трудиться татко, — І з погордою всілося знов. А за нею малюк-першокласник, Що його ледь з-за парти видать, Каже: — Тато мій квіти прекрасні Возить аж у Сибір продавать. Ще один: — Ну а мій — в магазині, У м’ясному, руба й продає... — Ще одна: — Моя мама — кравчиня В наймодернішому ательє... Завуч слухав — і очі блищали: «Ну і кадри! Вирішують все!..» Ген хлоп’я, що найменше у залі, Причаїлось — мов пальчика ссе. — А чого ти мовчиш? Хто твій тато? — В нього завуч нарешті спитав. — Мій... професор, — сказало хлоп’я те, Й зал тут вибухнув, зареготав. Завуч вигукнув: — Що з вами сталось? Припиняйте негайно цей сміх! Ну хіба вас ніде не навчали, Що із бідних сміятися гріх?