Подолавши немалу дорогу, Хворого, що корчився від мук, Привезла невтомна «допомога» Передать хірургові до рук. А хірург, обдумавши подію, Тут же і пораду дав «швидкій»: — Ви його катайте в терапію. Бо, кажу ж вам, хворий цей не мій. Терапевт, досвідчений, статечний, Бачачи, що близько до біди: — Та його ж потрібно у сердечне! Ну куди ж ви пхаєте? Куди? Вийшов кардіолог із «покоїв»: — В хірургію, — каже, — цюю ж мить... — Хворий наче трохи заспокоївсь, Витягся на ношах і... мовчить. Кардіолог тисне на хірурга, А хірург: «Потрібен терапевт!..» Той невролога уже під бока штурха: — Забирай, це явно твій клієнт. Мимо з моргу йшов «медичний братик», Що прийма мерців у заклад свій. — Годі, — каже,— хлопці, сперечатись: Цей клієнт, з усього видно, — мій.