Гей, засріблилось вже на голові, Як паморозь осіння на траві; Вже й біс в ребро, здається, не штовха — Уже не підпихає до гріха, Уже чекаю, чи якась хвороба Собі, триклята, місця не вподоба Під тим ребром, а чи, бува, під іншим, Вже йду життям, спокійний і безгрішний... Та раптом осінь подарує диво: Сяйне назустріч дівчина вродлива (Не звабою — чого вже! — а привітом) — І я здіймаюсь над осіннім світом На крилах просвітління неземного. Радію я — і що кому до того!.. От тільки клятий біс товчеться збоку: — Штовхнуть в ребро? Чень ми іше нівроку!. — Не треба, бісе, — не іду на згоду, — Дай лиш помилуватися на вроду...
