Награвшись досхочу у підкидного, Карафу квасу врізавши до дна, Дружки засперечалися, у кого Найкраща, найдостойніша жона. — Моя Маруся, — заявив Омелько, — Не жіночка, а райська благодать! У неї голос соловейка, А вже ласкава — годі вам казать. — Подумаєш, — губу копилить Марко, — Мені от, хлопці, справді повезло. Зінуля — і чистюля, й куховарка... — Ич, розходились, — перебив Павло. — А я кажу, що до моєї Нати Як куцому до зайця їм обом. Все ясно, чи кому ще розжувати? — І по столі як гахне кулаком! Заціпило одразу опонентам, Бо мав Павло пудові кулаки... Ще гірш, коли таким ось «аргументом» Доводять правоту керівники.
