— Нащо тобі, Трезоре, отакенні зуби? — Питає Вовк якось вночі, Злизавши кров із шуби. — Адже м’якенькі ти їси харчі — Супець чи мисочку кандьору. — Це як коли, — В Трезора звівся ніс угору. — М’яке я їм, коли спокійно сплять Воли, Як ссуть Корів Телята, Як не хропе тривожно Жеребець, Як у безпеці Поросята Й ніхто не лізе у кошару до Овець. Та даром дехто забуває, Що тут не всім бо швендять можна поблизу, Адже буває, Що я й тверде гризу. І вже тоді не квашу губи, А справу зводжу на один і той же квит: Що більші та гостріші в мене зуби, То менший в тебе апетит.