Цапину шкуру вгледіла Коза, Яку повісили у краєзнавчому музеї. Скрапнула з ока їй така рясна сльоза, Що навіть мокро стало на алеї. — Мабуть, згадала про любов, Про те, як ви ходили вкупочці на пашу? Як добре, що не згас, не охолов Вогонь в старенькім серці вашім! — Голубка з даху вуркотить Козі. — Не бійсь — не охолоне, — Коза крутнулась на одній нозі. — Таке ні в яких згадках не потоне — Чого лиш поміж нами не було... О нене!.. Та він іще вчинив останнє зло — В музей пробивсь поперед мене!
