У лузі зеленім, де річка, подалі від школи, від хат, частенько видать чоловічка у щільному колі хлоп’ят. Він голосом хриплим, гугнявим дітей заповзявся учить, і їм виверга, як з багна, він у душу отруту і гидь. О, він їх просвітить! Научить! Уже малолітні курці тримають масні, аж липучі, пошарпані карти в руці. Сидять дітлахи, наче в цирку, захоплено стежать за ним, як дядя, стараються цвіркнуть і випустить кільцями дим... Повчає: — Жирову! Жирову! — Ой дядю, нема в мене треф... — А, так-перетак його! Знову? Крий козирем, Філька, не дрейф! Гидота на кожному слові, і всотують ті малюки нечувані триповерхові добірні його матюки. Волосся на нім вихрувате, злі очі, приплюснутий ніс... І звідки оцей вихователь? Який його дідько приніс? Ми часом надміру терплячі. Диверсію ж чинить цей жох, толочачи душі дитячі і сіючи чортополох.
