Я вичитав, коли лежав у ліжку: «Людина мусить за своє життя Родити сина, написати книжку І дерево зростити до пуття». Родити сина... Їх у мене двійко. Десь в Барнаулі з матір’ю живуть, Бешкетники — Валерик і Матвійко. Гай-гай! Вже заросла тернами путь... Писати книжку... В цьому я незграба. От кляузи! Отут я на коні. За десять років стільки їх нашкрябав, Що впору дати премію мені... Лишилось третє... Вже плекаю мрію Про дерево, про ту щасливу мить... Лиш мінімум зусиль — і я зумію Живу нащадкам пам’ять залишить. Знайду лопату, викопаю яму, В лісництві свисну саджанця-кленка, В колгоспі — добрив кілька кілограмів. Добавлю перегною півмішка. Засиплю яму ревно і старанно. Зроблю надійну огорожу там, Щоб не змогли шалені вітрюгани Завдати шкоди ніжним галузкам. Щодня приходить буду, доглядати Свого кленка, аби-но він міцнів! Ретельно підживляти-поливати... Так промайне в трудах багацько днів. І врешті — мить щаслива! Справжнє диво! (Про неї мріяв, нею марив, снив...) Я виріжу на стовбурі дбайливо: «Цього кленочка Вася посадив».
