В квітневу сонцесяйну днину, Якраз перед святками, В село, що звалося Ліщина, Я віз нову програму. Байки, оповідання, вірші — Смішні, веселі речі. І значилось в моїй афіші: «Літературний вечір». Завклубом Вася — хлопець жвавий — Вручну відкрив завісу, І, поклонившись величаво, Подався за куліси. Було на сцені жарко-жарко. А в залі тихо-тихо... Я прочитав чотири жарти, Але... це що за лихо?! На жарти зал не реагує: Ні оплесків, ні «браво»; Мене немов ніхто й не чує — Сидять і — ловлять гави... Уже десятий піт проймає — Читаю більш години. Та де там! Успіху немає! Лиш пхикає дитина. Та ось кінець... Кричу до Васі Розгублено і строго: — Я за п’ятнадцять літ ні разу Не зустрічав такого. Щоб тиша панувала в залі... Скажіть, це що за чудо? Чому сьогодні всі мовчали? Чом не сміялись люди?! — Пробачте! — Вася руку тисне. — Не нарікайте, любий! Я наказав: хто тільки писне — То виведу... із клубу!
