До квітника, що біля хати, Гарбуз, розрісшись, став сягати. «Моя голубко, мила пташко, — Ласкавсь він часто до Ромашки, — Люблю тебе, живу тобою, Не знає серденько спокою. Ти ненаглядну маєш вроду, За тебе я — в огонь і воду!..» Лились улесливі слова І не один день, і не два, Аж поки все її стебло Огудиння міцне оповило. Ромашці ніжній небо синє Закрило скоро гарбузиння, Осипавсь з неї пишний цвіт, Немилим їй зробився світ, Із горя чахнула вона... Гарбуз того мов і не зна, І не турбується про те, П’є соки, ніжиться, росте. У нього інша думка нині: Про вірність шепче він Жоржині, До неї притуливши вуса: «Моя ти квітонько, клянуся...»
