Там, де тіні сині-сині ронить місяць у садку, говорив юнак дівчині про любов свою палку. Промовляв до неї: «Пташко, стань моєю назавжди! Жить мені без тебе тяжко, наче грунту без води». Руку клав до серця: «Раю, ось послухай, б’ється як! Я без тебе помираю, як без фосфору буряк. Зі столиці перебрався я до вашого села — і навіки закохався в трудові твої діла! Ти така завзята, здібна, виробляєш по п’ять норм, ти така мені потрібна, як худобі комбікорм! Та і я ж вкладаюсь в строки, бо не з ледарів і шляп... Почуття мої — глибокі, наче оранка на зяб! Тож давай сплетімо руки і — грозу стрічать грудьми! Наче з досвідом наука, поєднаємося ми!» Повела плечем дівчина та, без зайвих балачок, потихесеньку у сіни шмиг! — і двері на гачок. Головою покрутила: «Ну й жених! Набрався в дим... Надала ж нечиста сила познайомитися з ним!» А юнак, в тіні акацій залишившись, проказав: «Ясно все... Ще мало в праці тут себе я показав! Значить, братись треба спішно ще завзятіш до труда...» Вам з героя, може, й смішно, а мені його шкода. Бо не здуру і не сп’яну так трактує він любов: з «виробничого» роману він до Галі з сад прийшов!
