На іменинах кожен захмелів, Під тости дзенькали натхненно чари. І п’яний Заєць кілька слів Приготував для ювіляра. — Дозвольте вас... — і затремтів, Коли навкруг зробилось тихо. — Ну, що ти, Зайче, там хотів? — Озвавсь Ведмідь. «Ой, лихо!» — Подумав Заєць і мовчить, Не може писнути від ляку. У роті сухо, в горлі — біль... Де й дівся раптом з нього хміль! Усі забули б небораку Через якусь там, може, мить, Та він, щоб той конфуз зам’яти, Рішив до ювіляра підійти Й поцілувати. Вже кілька кроків до мети... І раптом — знову в серці в’ялість: «А що, як прийме за зухвалість?! Прощай, Зайчихо й дітоньки дрібні, — Не цілувати більше вас мені!..» Ведмідь своє: — Ну, що ж ти хочеш? — Здригнувся Заєць — і в горох. Прибіг, пустив під лоба очі І, простягнувши лапи, здох... * * * Знайомий в мене був. Він Зайцю компаньйон, Бо мислить: керівних поздоровляти — Це те ж, що і Ведмедя цілувати: На гріш утіхи, страху — на мільйон.