У кошик, де буряк лежав, Шматочок Цукру якось впав І враз напижився скажено: — Ти б, Репанцю, відсунувся від мене! Ти бач — наніс сюди сміття! Та й звісно: звик усе життя Ти у чорноземі гніздиться... Тобі про те і не присниться, Яке призначення моє! Мене такого ось, як є, Щоранку з чаєм Людина кожна уживає Й від того має насолоду. Так, я потрібен для народу, Бо я ж то не простий — Не те, що ти! Поглянь лише на власну вроду — Красу у гичці і в корінні Знайшли хіба що, може, свині! — Чи й не цабе, — Буряк до Цукру обізвався. — Чого це ти розбіснувався? Чи знаєш ти, що і тебе На світі не було б, якби не я? Що ти і кров, і плоть моя — Моя дитина?.. * * * Буває часом, що людина, Лиш трохи вище забереться, То й батька-матері зречеться: Куди, мовляв, рівнятись їм до мене Вони прості, а я — учений!..